Page 30 - Dys_Usov 2021

30

важкодоступних районах де відсутні лінії електропередачі, а спорудження

ліній електроживлення для установок катодного захисту пов'язане з

великими витратами. У цьому випадку застосовують протекторний захист.
Протекторний захист застосовують в ґрунтах з питомим електричним

опором не більше ніж 50 Ом·м. тому що струмовіддача протектора істотно

залежить від питомого електроопору ґрунтів. Глибина закладання

протекторних установок в ґрунті не повинна буди меншою за глибину

промерзання, тобто не менше 0,8м від поверхні. В поодиноких випадках

штучно знижують питомий електричний опір ґрунту в місцях установки

протекторів. Так як потужність одного протектора невелика, в проектах

захисту від корозії підземних споруд рекомендується розміщувати їх групами

або виконувати у вигляді протяжних стрічок. Протяжні протектори

застосовують в ґрунтах з питомим електричним опором не більше ніж 500

Ом·м. На ділянках трубопроводів понад 1 км відстань між протекторними

установками не повинна перевищувати 500м, для цього при проектуванні

проводять додаткові розрахунки [35–36 ].
Сучасні протекторні матеріали – це сплави на основі магнію, алюмінію,

рідше цинку. Всі вони відрізняються від захищаємої споруди своїм більш

від’ємним електрохімічним потенціалом. Завдяки різниці потенціалів в
гальванічної парі виникає струм, який стікає з анода (більш

електровід’ємного електрода) і натікає з електроліту на захищаємий об’єкт.
Ефективність роботи протекторних установок збільшується при

установці протекторів в спеціальні суміші-наповнювачі, так звані активатори.
Активатори служать для зниження самокорозіі протектора, зменшення

анодної поляризуємості, зменшення опору розтікання струму з протектора,

запобігання утворенню щільних окислювальних плівок на поверхні

протектора. Основними компонентами активаторів є глина, гіпс Са804-2Н20,

епсоміт М £ 804-7Н20 і мірабіліт N32804-ЮН20 [37–40].