Page 130 - Dys

130

зменшення глибини розміщення ділянок з максимальними дотичними

напруженнями, збільшуючи контактну площу проковзування навколо

центральної зони зчеплення, а також суттєво змінюючи напруження у

крайньому поверхневому шарі поблизу площадки контакту.

У праці [115] висловлено гіпотезу про можливу втрату стійкості

поверхневих шарів під дією напружень стиску. Згідно гіпотези, в умовах дії

високих контактних навантажень тонкий шар матеріалу, пластично

деформований попередніми навантаженнями, не маючи підтримки із

зовнішньої сторони, втрачає повздовжню стійкість і випучується (рис. 5.17).

Повздовжня стійкість залежить від товщини зміцненого поверхневого шару.

При цьому між описуваним і нижче розміщеними шарами виникають

розтягувальні напруження і деформації, які досягають такої величини, що

порушується суцільність матеріалу і утворюється первинна підповерхнева

тріщина, яка розвивається у прогресуючий пітинг. За таких умов

навантаження для ефективного опору руйнуванню поверхневий шар повинен

мати високу мікротвердість та глибину зміцнення. Зі збільшенням глибини

зростає момент опору зміцненого шару згинальним навантаженням, які

ведуть до випучування.

Рисунок 5.17 – Схема випучування тонкого поверхневого шару і утворення

підповерхневої тріщини під впливом залишкових напружень стиску [115].

У більшості випадків тріщини утворюються на поверхні навіть за

відсутності значних залишкових напружень стиску, а інколи і там, де мають

місце залишкові напруження розтягу. Однак втрата повздовжньої стійкості