Основні напрями наукових досліджень ФМІ


Оголошення


Новини


Перше засідання Національного номінаційного комітету України з премії Нобелівського фонду сталого розвитку

23 квітня 2018 року в будівлі Президії НАН України відбулося перше засідання Національного номінаційного комітету України з премії Нобелівського фонду сталого розвитку.

 

Довідка

Нобелівський фонд сталого розвитку (Nobel Sustainability Trust, Швейцарія) заснували члени родини Нобелів. Вони виходили з того, що економічне та соціальне здоров’я цивілізації значною мірою залежить від наявності енергії і сталого підходу до сільського та лісового господарств, промислового виробництва, очищення води, проте надмірне споживання ресурсів призвело до потепління клімату на планеті, забруднення ґрунту, їжі, води і повітря, що створює загрози для існування людства.

 

Свою місію у забезпеченні сталого розвитку Фонд вбачає в роботі за такими напрямами:

– подолання проблем, пов’язаних із глобальними змінами клімату;

– підтримка досягнень в галузі чистих та відновлювальних технологій і відповідних стратегій;

– створення екологічно чистого середовища як гарантії життєзабезпечення для всіх.

 

Збереження зазначених базових складових життєдіяльності людства вимагає значних інтелектуальних і фінансових зусиль. Тому науковцям та/або закладам, які запропонували важливі проекти, зробили відкриття й винаходи, що можуть забезпечити поліпшення якості життя на планеті, щороку присуджуватиметься премія Нобелівського фонду сталого розвитку. Крім того, чотирьом учасникам конкурсного відбору, котрі посіли друге місце, Фонд щороку вручатиме грамоти й інші відзнаки. Він також щорічно виплачуватиме по дві стипендії. Лауреати премії нагороджуватимуться на офіційних церемоніях під час симпозіумів Фонду у великих містах по всьому світу.

 

Кандидатів для премії відбиратимуть національні номінаційні комітети, сформовані на базі провідних університетів понад 40 країн (відповідно до угоди, підписаної в листопаді 2017 року, в Україні представником Фонду визначено Національний технічний університет України (НТУУ) «Київський політехнічний інститут (КПІ) імені Ігоря Сікорського»). Остаточне рішення щодо присудження премії Нобелівського фонду сталого розвитку ухвалюватиме Міжнародний комітет при Оксфордському університеті.

 

Планується, що вперше присудження премії Нобелівського фонду сталого розвитку відбудеться в 2019 році.

За погодженням із Нобелівським фондом сталого розвитку до складу Національного номінаційного комітету України увійшли 11 відомих учених, чиї наукові інтереси належать до сфер, суголосних із місією Фонду, та які користуються незаперечним авторитетом і довірою в академічному середовищі. Очолив комітет президент Національної академії наук України академік Борис Патон.

 

Членами комітету стали:

– ректор НТУУ «КПІ імені Ігоря Сікорського» академік Михайло Згуровський (заступник голови Національного номінаційного комітету України);

– завідувач відділу високотемпературної термогазодинаміки Інституту технічної теплофізики НАН України, завідувач кафедри фізики енергетичних систем НТУУ «КПІ імені Ігоря Сікорського» академік Артем Халатов;

– заступник директора Інституту електрозварювання імені Є.О. Патона НАН України, завідувач кафедри лазерної техніки та фізико-технічних технологій НТУУ «КПІ імені Ігоря Сікорського» академік Ігор Крівцун;

– директор Інституту фізіології імені О.О. Богомольця НАН України академік Олег Кришталь;

– віце-президент НАН України, голова Секції хімічних і біологічних наук НАН України, директор Інституту фізичної хімії імені Л.В. Писаржевського НАН України академік Вячеслав Кошечко;

– завідувач відділу фізики високих густин енергії Інституту теоретичної фізики імені М.М. Боголюбова член-кореспондент НАН України Геннадій Зінов’єв;

– перший віце-президент НАН України, голова Секції фізико-технічних і математичних наук НАН України академік Антон Наумовець;

– декан факультету біомедичної інженерії НТУУ «КПІ імені Ігоря Сікорського» доктор медичних наук, професор Віталій Максименко;

– заступник голови Комітету з Державної премії України в галузі науки і техніки Вадим Стогній (секретар Національного номінаційного комітету України),

– завідувач кафедри НТУУ «КПІ імені Ігоря Сікорського» член-кореспондент НАН України Сергій Сидоренко (секретар Національного номінаційного комітету України).

 

Під час першого засідання Комітету його члени затвердили Положення про Національний номінаційний комітет з премії Нобелівського фонду сталого розвитку, розглянули питання про особливості роботи комітету в 2018 році.

 

Наступного разу Комітет засідатиме в травні 2018 року – за участі співзасновника Нобелівського фонду сталого розвитку професора Майкла Нобеля.

 

 

Фото: Прес-служба НАН України

За інформацією НТУУ «КПІ імені Ігоря Сікорського» та Прес-служби НАН України

Останній гетьман України. Про книгу «Павло Скоропадський. Спогади…». 100-річчя встановлення дипломатичних відносин між Німеччиною й Україною.

Павло Скоропадський: останній гетьман України

Текст зречення П. Скоропадського від влади: «Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців докладав усіх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він опинився. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням. І нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, і керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади».

Скоропадський Павло Петрович (1873 – 1945) – визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, останній гетьман України (1918 р.).

Походив із старовинного українського козацько-шляхетського роду Скоропадських. Народився Скоропадський у м. Вісбаден (Німеччина). Дитячі роки провів у родинному маєтку у Тростянці, що на Полтавщині. Десятирічний майбутній генерал пройшов домашній курс навчання, а після передчасної смерті батька вступив до Пажеського корпусу в Санкт-Петербурзі. Цей закритий учбовий заклад, доступний лише для дітей вищих кіл аристократії, давав курс знань не тільки за середню школу, але й вищу освіту. Навчання військовій справі та наукам поєднувалось із придворною службою.

Військова кар'єра П. Скоропадського складалася вдало – молодий гвардієць отримував чергові звання. Але настав 1904 рік, а з ним і російсько-японська війна на Далекому Сході. Під час війни П. Скоропадський вирушив на фронт на чолі сотні Читинського козачого полку, а повернувся полковником і флігель-ад'ютантом, нагородженим золотою шаблею за хоробрість (1905 р.). На початку Першої світової війни він був удостоєний Георгіївського хреста IV ступеня (1914 р.). Невдовзі отримав чин генерал-лейтенанта і був призначений командиром гвардійської кінної бригади, а згодом 8-го армійського корпусу.

Коли відбулася Лютнева революція 1917 р., він командував 34-м армійським корпусом на Волині. Влітку того ж року розгорнулася українізація військових частин, якої П. Скоропадський не підтримував, побоюючись, що вона негативно вплине на особовий склад армії. Однак, на вимогу уряду та командування, українізував свій корпус і домігся виведення його в тил на переформування. Так 34-й армійський корпус залишився чи не єдиною дисциплінованою і боєздатною частиною, яка стримувала наступ більшовицьких військ на Україну.

Секретаріат військових справ Центральної Ради призначив П. Скоропадського командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі. До того ж генерал був і наказним отаманом Вільного козацтва, створення якого розпочалося влітку 1917 року.

Безлад, який панував у країні, викликав негативне ставлення до Центральної Ради з боку її союзників — німців та австрійців, котрі сподівалися, що цей уряд забезпечуватиме їх продовольством, а тому й підтримували його. Зростало незадоволення і селянських мас. За обставин, що склалися, громадськість почала схилятися до встановлення сильної влади.

29 квітня 1918 року П. Скоропадський взяв владу в Україні. Україна була проголошена Гетьманською державою на чолі з Павлом Скоропадським. Більшість партій та верств населення відмовили у підтримці Центральній Раді та її Раді Міністрів, тому переворот пройшов без пострілів та крові. Того самого дня в Софіївському соборі архієпископ Никодим благословив нову владу, а на Софіївському майдані було проведено молебень.

Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши дипломатичні зв'язки з Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Норвегією, Швецією, Італією, Швейцарією, Ватиканом, а загалом де-факто із 30-ма державами світу. На жаль, Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.

З ініціативи української громадськості та за підтримки гетьмана протягом 1918 р. були створені Українська Академія наук (що існує й донині, першим її президентом став В. Вернадський), засновані два державні українські університети — в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 українських гімназій, Національний архів, Національна бібліотека та інші навчальні й культурні заклади.

Потребувало вирішення земельне питання. Гетьман скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план їх викупу та розподілу між селянами так і не вдалося виконати. Невизначеність становища селян та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи у селян землю за допомогою збройних загонів гетьмана. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини, куди вивозилася величезна кількість українського зерна, м'яса та цукру, відбувалося посилення невдоволення українського населення, представників різних політичних партій діями П. Скоропадського. Врешті-решт, невирішеність аграрного питання, присутність в Україні іноземних військових частин, відсутність власної боєздатної армії, разом з поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.

Цим скористалися більшовики і за допомогою політичних демаршів та відкритих воєнних дій майже всі національні сили, що сконсолідувалися, примусили П. Скоропадського зректися гетьманства.

Після вступу військ Директорії до Києва Скоропадський деякий час перебував у місті, але невдовзі таємно виїхав до Німеччини. Протягом двох років жив у Швейцарії. Згодом поселився у м. Ванзеє біля Берліна. Був співорганізатором численних філій гетьманських осередків у багатьох країнах світу. Зусиллями П. Скоропадського у 1926 р. створено Український науковий інститут при Берлінському університеті.

Павло Скоропадський був смертельно поранений 16 квітня 1945 року під час бомбардування англо-американською авіацією станції Платлінг поблизу Регенсбурга. Помер 26 квітня 1945 року у лікарні Меттенського монастиря. Похований в Оберстдорфі.

 

Тарас ШАФРАН

Молодіжна газета "З любов'ю у світ", №5 (154), травень 2013

 

Мемуари українського державного й політичного діяча Української держави Гетьмана Павла Скоропадського «Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918» або «Спогади Павла Скоропадського» були опубліковані спочатку у 1995 році, а потім окремо в 2016 році видавництвом «Наш формат».

Видання "Скоропадський. Спогади 1917-1918" підготувала група фахівців Інституту археографії Академії наук. Текст спогадів Гетьмана подано мовою оригіналу, з коментарями, ґрунтовною післямовою і анотованим покажчиком імен.

Коментарі до видання підготували Георгій Потульницький, Владлена Мараєва. Післямова — Ярослава Пеленського, Ігоря Гирича та Георгія Папакіна.

“Йшов четвертий рік світової війни. Втомлений подіями генерал-лейтенант російської імператорської армії Павло Петрович Скоропадський, нащадок старовинної старшинської династії, ще не знав, що стане гетьманом незалежної Української Держави. Епоха змін, яку самовбивчо наближали революціонери всіх мастей, перетворилася на апокаліпсис, війну всіх проти всіх, але Скоропадському стало духу взяти на себе невдячну ношу державного будівництва. Спроба закінчилася цілковитим і очікуваним провалом, але окремі починання гетьмана дотривали до наших днів: саме йому Україна завдячує, наприклад, Академією наук”.

Останній гетьман України Скоропадський залишається однією з найбільш суперечливих і найменш осмислених постатей перших Визвольних змагань (1917—1921рр.).

«Спогади» Павла Скоропадського являються цінним історичним джерелом. Павло Скоропадський розглядає ситуацію з точки зору професійного військовика-генерала. «Спогади» є ясними та відвертими з недвозначним описом діяльності Павла Скоропадського, насамперед як головнокомандувача 34-го корпусу російської імперської армії (після українізації - Першим Українським Корпусом), а опісля як гетьмана України. У «Спогадах» Павло Скоропадський підкреслює, що він хоче подати власне бачення подій свого часу так, як він сам їх розумів, а оцінка його доби — це справа майбутньої історичної науки: «Можливо, майбутнім історикам революції мої записки пригодяться. Прошу повірити, що все записане мною буде правильним, тобто я буду заносити так, як мені бачилось становище на даний час, а чи правильно я думав, чи неправильно — у цьому допоможе розібратися майбутнє». Цікаво, що свої спогади Павло Скоропадський написав одразу «свіжими слідами» після зречення влади та втечі з України, в 1919 році. Тобто це текст без великої дистанції до зображуваних подій.

 

Що ж найбільше привертає увагу в зображенні колишнім гетьманом подій, у яких йому випало брати участь?

Це яскраве зображення хаосу, в який занурилась Україна за час революції. Скоропадський, звичайно, був людиною доволі консервативною, в чомусь міг перебільшувати, проте багато зображених сцен виглядають дуже натурально. Тут і нескінченні крадіжки та грабунки, й розпад систем життєдіяльності суспільства, і цілі натовпи людей-«привидів», які блукають, переховуючись від тих чи інших сил та загонів.

Як нащадок поміщицького роду, Скоропадський осуджував варварське руйнування панських маєтків. Величезна хвиля таких погромів пройшла Україною наприкінці 1917 та на початку 1918 року.

Її сліди досьогодні легко зауважити: саме через неї не збереглося чимало гарних палаців, деякі перетворилися на руїни (від окремих позалишалися по кілька самотніх колон – ніби від античних міст), інші відносно вціліли.

Величезний пласт культури майже знищено. Спогади Павла Скоропадського ілюструють, що часто погроми починалися на територіях, не підконтрольних комуністам, а участь у них брали звичайні селяни, солдати, просто пересічні мешканці.

Свою боротьбу з хаосом Скоропадський поставив у центр власних спогадів. Скажімо, тут можна прочитати про дії Першого Українського Корпусу під його командуванням – оборону Києва (натоді вже центру УНР) із західного боку, звідки йшли з фронту збільшовичені загони.

Історики підтверджують: якби не українізована частина військ колишньої Російської імперії, які підпорядковувалися Скоропадському, Київ мав усі шанси впасти до рук більшовикам іще в 1917 році, що перекреслило б символічні, знакові, міфологічні перспективи проголошення незалежності УНР.

Відновити порядок, щоб протистояти навалі більшовиків – так у загальних рисах сформулював Павло Скоропадський одну з головних місій свого урядування. Цим же мотивував і державний переворот. Мовляв, інших способів зупинити анархію просто не існувало.

Теза дискусійна – та в кожному разі обмірковувати гетьманський переворот 1918 року набагато краще, коли маєш під рукою принаймні офіційні, публічні міркування головної дійової особи.

При цьому гетьман станом на 1919 рік не вважав себе монархістом чи взагалі реакціонером. Він твердив, що не мав жодних намірів повернути суспільний устрій у дореволюційне річище, натомість був демократом і хотів після наведення елементарного ладу, організації належного війська, влаштування аграрної реформи запровадити парламентаризм.

Декларовані цілі справді мали «центристський», або, за висловом самого Скоропадського «серединний» характер:

  • Відновити повноцінну приватну власність і при цьому дати землю селянам.
  • Відбудувати сильний державний апарат і забезпечити демократизм.
  • Розвивати українську культуру, українську мову, освіту і т.п., проте не дозволити зачіпати панівних позицій російськомовного і російського населення.

Як на умови революції, програма не дуже реальна. Що й успішно довів гетьман. Попри окремі успіхи в окремих галузях, «серединні» ідеали Скоропадського не наближались до життя, а тільки віддалялися. Не знайшлося досить рішучих і компетентних людей, готових його підтримати.

 

Брак команди і брак широкої активної підтримки в суспільстві – приблизно так визначив гетьман у спогадах причини поразки Української Держави, так називалася Україна в часи Гетьманату.

Скоропадський нарікав, що йому постійно доводилося маневрувати між радикально протилежними настроями і групами у суспільстві. Між реставраторами, які мріяли, що «все повернеться й буде по-старому», та ліворадикалами з безумними прожектами.

Між хаотичним духом широких мас і диктаторськими замашками окремих кіл і діячів. Між «українськими колами», які вимагали швидких і масштабних заходів українізаційного характеру, та «росіянами», котрі досі не визнавали ніякого окремого українського народу, його мови, а Україну називали не інакше, ніж опереткою.

З мемуарів випливає картина, в якій добрі й помірковані наміри гетьмана розбиваються об нездарність, нечесність і радикалізм його підлеглих.

І хоч багато в чому погодитися зі Скоропадським із сьогоднішньої перспективи можна, все-таки треба визнати, що саме він визначав неуспішну лінію Української Держави.

І хоч сприяв відкриттю нових українських навчальних та інших закладів, ті ж спогади написав російською, взагалі, залишався тривалий час людиною російської культури. Україну і Росію бачив лише у федеративному зв'язку, й у жодному разі не окремо.

Та при цьому варто наголосити, що Скоропадський послідовно запевняв: Україна все одно буде, «українське питання» вже нікому не вдасться проігнорувати, а пригнічення України Росією повинне скінчитися.

Така мішанина ідентичностей і концепцій тоді була притаманна дуже значній частині суспільтва. Звісно, вона, м'яко кажучи, не сприяла успішній побудові нової держави.

Невдалий політик-практик, Скоропадський, тим не менш, володів непоганим теоретичним стратегічним аналізом, зрештою, був розвинутою, культурною, розумною людиною. Його ідейна еволюція на еміграції, перетворення на самостійника-монархіста свідчить, що він умів працювати над собою та розвиватися.

Це дозволяло йому нерідко робити напрочуд влучні прогнози. Не складно було спрогнозувати перемогу більшовиків у той час коли їхні противники постійно конфліктували. Так само багато хто передчував плачевні перспективи Директорії УНР, яка скинула Скоропадського. А от передбачити ще й дикий капіталізм після більшовиків – це вже справа набагато серйозніша:

 

Так само викликає повагу те, що писав Скоропадський про західних союзників.

«Адже не слід забувати, що захід населений людьми реальної політики, а не панами, в польоті, в хмарах, як більшість росіян, не кажучи вже про українців».

Тут варто нагадати, що писалося це в пору, коли набирав сили Білий рух, підтримуваний Антантою, і дуже багато хто вірив, що Захід допоможе довести цю справу до кінця, а в крайньому разі втрутиться безпосередньо, через повномасштабну інтервенцію.

Окрім великої політики, в спогадах Скоропадського читачі знайдуть чимало інформації, що стосується побуту, житейських подробиць гетьмана і його доби. Від купань у Дніпрі до небезпечних подорожей у розпал повстань і бойових дій.

Особливо жваво Павло Скоропадський розповідає про одну таку свою мандрівку. Її він мусив відбути – інкогніто і пограбований – узимку на відкритій залізничній платформі, з якої майбутній голова держави на одній із зупинок випав (давши ще один привід пожартувати зі свого прізвища).

Мемуари гетьмана супроводжено статтями трьох науковців, істориків – упорядника видання Ігоря Гирича, Ярослава Пеленського та Георгія Папакіна. Ці статті розповідають про створення мемуарів, їхній контекст. А також порівнюють їх із інформацією з інших джерел, що допоможе читачеві не потрапити під надмірний вплив авторської точки зору.

 

Вахтанг Кіпіані, головний редактор «Історичної правди» так пише про книгу: «Павло Скоропадський — одна з найважливіших і до кінця «не прочитаних» постатей ХХ століття. Він разом зі своїм Краєм весь час перебував у транзиті — від лояльно-імперського малоросійства до модерного політичного націоналізму. На відміну від його товариша Маннергейма, гетьману не судилося побудувати суверенну незалежну державу. Але його спроба, Українська Держава 1918-го, — це цікавий історичний феномен, вивчення якого дає ключі до розуміння, чому Скоропадському не вдалося втілити свій задум в життя і чому нам так важко закінчувати розпочату ним справу сьогодні».

 

Павло Скоропадський. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918. – Київ: Наш Формат, 2016.

За матеріалами інтернет-ресурсу

 

 

В Мюнхені відбулася низка заходів до 100-річчя встановлення дипломатичних відносин між Німеччиною й Україною

14-17 березня делегація українських науковців перебувала у Мюнхені з нагоди проведення подіумної дискусії та виставки, присвячених 100-річчю встановлення дипломатичних відносин між Німеччиною та Україною.

До складу делегації увійшли завідувач відділу історії Української революції 1917–1921 рр. Інституту історії України НАН України доктор історичних наук, професор Владислав Верстюк, провідний науковий співробітник відділу історії міжнародних відносин та зовнішньої політики України Інституту історії України НАН України доктор історичних наук, професор Ірина Матяш, професор кафедри нової та новітньої історії Одеського національного університету  імені І.І. Мечникова, співголова Комісії істориків України і Німеччини Поліна Барвінська, завідувач відділу історичних студій Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України Павло Гай-Нижник та директор Чернігівського центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій, заступник голови ради ГО «Сіверський інститут регіональних досліджень», позаштатний кореспондент газети «День» Володимир Бойко.

Відбулися зустрічі в Українському вільному університеті, вшанування пам’яті першого консула Української Народної Республіки в Мюнхені Василя Оренчука, відвідання могили Гетьмана Павла Скоропадського в містечку Оберстдорф тощо, важливе місце посіли наукові заходи.

Зокрема, 15 березня в Генеральному консульстві України в Мюнхені відбувся науковий круглий стіл на тему «Брестський мир та розвиток українсько-німецьких відносин у 1918–1923 рр.», присвячений діяльності першого консула Української Народної Республіки в Мюнхені Василя Оренчука та українсько-німецьким відносинам у 1918–1923 рр., а також презентація виставки з нагоди 100-річного ювілею встановлення дипломатичних відносин між Німеччиною та Україною. Цього ж дня була проведена подіумна дискусія «Брестський мир та його наслідки».

Виставку також презентували у холі історичного факультету Мюнхенського університету Людвіга-Максиміліана. Крім цього, в університеті відбулися зустрічі зі студентами та викладачами.

Володимир БОЙКО  розповідає :

«100 років тому (9 лютого 2018 р. за новим стилем) Україна підписала свій перший міжнародний договір – Брестський мир із Німеччиною, Австро-Угорщиною та Османською імперією, а 9 березня того року один із найкращих німецьких дипломатів Філіпп Мумм фон Шварценштайн отримав повноваження на тимчасове ведення дипломатичних справ Німеччини в Українській Народній Республіці. Першим послом у Берліні став Олександр Севрюк, за Української Держави його змінив Федір Штейнгель. Таким чином, Україна зробила перші кроки на міжнародній арені та встановила свої перші дипломатичні відносини й отримала шанс на міжнародне визнання. Українські дипломати прийняли виклик історії й, попри зміни урядів, боролися за українську державність доступними їм засобами – навіть тоді, коли збройна боротьба була фактично завершена».

Він підкреслив, що про події минулого вирішили нагадати сучасникам українські історики. Вони звернулися з ініціативою, яку підтримав фонд Ганса Зайделя (Німеччина, Баварія), належним чином відзначити непересічні події сторічної давнини. Так виникла ідея провести круглий стіл у першому консульстві України за кордоном – у Мюнхені та подіумну дискусію в Українському вільному університеті, а наприкінці травня – на початку червня більшу за масштабом міжнародну конференцію в Україні (в Києві та Чернігові). До обговорення планують залучити істориків із обох країн, а також Австрії.

Також  демонструватиметься нова виставка архівних документів «Україна та Німеччина в 1918—1923 рр., до століття встановлення дипломатичних відносин» (авторка – провідний науковий співробітник відділу Історії міжнародних відносин та зовнішньої політики України Інституту історії України НАН України Ірина Матяш). Складена двома мовами, вона розрахована водночас як на широкого українського, так і на німецького глядача. До його уваги – дипломатичне листування та офіційні заяви, урядові телеграми, міжнародні договори, закони та інші нормативно-правові акти, доповіді послів, штати консульських установ, фотографії учасників подій.

 

 

Джерело: інтернет-сайт газети «День» №44, (2018), автор  Ольга ХАРЧЕНКО

За матеріалами Прес-служби НАН України

Відбулося засідання семінару “Проблеми технічної діагностики та дистанційного зондування”

 

20 квітня 2018 року

в актовому залі головного корпусу

Фізико-механічного інституту ім. Г.В. Карпенка НАН України

відбулося засідання семінару

“Проблеми технічної діагностики та дистанційного зондування”,

на якому слухалась доповідь

професора, д.т.н., зав.від. №5 “Оптико-цифрових систем діагностики”

 

Леоніда Ігоровича Муравського

“РОЗРОБЛЕННЯ ТЕХНОЛОГІЙ ДІАГНОСТУВАННЯ

ЕЛЕМЕНТІВ КОНСТРУКЦІЙ ТА ЛОКАЛЬНОГО РУЙНУВАННЯ

ЗАСОБАМИ  ОПТИЧНОЇ  СПЕКЛ-МЕТРОЛОГІЇ, 

ФАЗОЗСУВНОЇ  ІНТЕРФЕРОМЕТРІЇ ТА ЦИФРОВОЇ ГОЛОГРАФІЇ"

 

 

Керівник семінару: академік НАН України Назарчук З.Т.

Секретар семінару: д.ф.-м.н. Куриляк Д.Б.

<< Назад 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 ... 19 ... 21 ... 23 ... 25 ... 27 ... 29 ... 31 ... 33 ... 35 ... 37 ... 39 ... 41 ... 43 ... 45 ... 47 ... 49 ... 51 ... 53 ... 55 ... 57 ... 59 ... 61 ... 63 ... 65 ... 67 ... 69 ... 71 ... 73 ... 75 ... 77 ... 79 ... 81 ... 83 ... 85 ... 87 ... 89 ... 91 ... 93 ... 95 ... 97 ... 99 ... 101 ... 103 ... 105 ... Вперед >>