Основні напрями наукових досліджень ФМІ


Оголошення


Новини


Відбулося засідання семінару “Проблеми технічної діагностики та дистанційного зондування”

 

28 квітня 2017 року

в актовому залі головного корпусу ФМІ НАНУ

відбулося засідання семінару

“Проблеми технічної діагностики та дистанційного зондування”.

 

На семінарі виступив д.т.н., проф., зав. відділу №17

“Структурної механіки руйнування” ФМІ НАН України 

ОСТАШ Орест Петрович

з доповіддю

Дослідження роботоздатності сплавів систем

(Ti, Nb)-(Al, Si)-C та Al-Cu-Mg

і його зварних з’єднань в умовах

тривалої дії робочих середовищ"

(за матеріалами нової теми)

 

Керівник семінару: академік НАН України Назарчук З.Т.

Секретар семінару: д.ф.-м.н. Куриляк Д.Б.

Відбулося засідання наукового та кваліфікаційного семінару ФМІ НАНУ “Проблеми матеріалознавства та інженерії поверхні металів”

 

27 квітня 2017 року

в актовому залі головного корпусу ФМІ НАНУ

відбулося засідання

наукового та кваліфікаційного семінару

Фізико-механічного інституту ім. Г.В. Карпенка

“Проблеми матеріалознавства та

інженерії поверхні металів”,

 

на якому були представлені матеріали запитів

на фінансування НДР  за відомчою тематикою на 2018-2020рр.:

 

  1. Розроблення фізико-хімічних засад синтезу, модифікування та оброблення водень-акумулюючих, електродних і магнітних матеріалів на основі легких металів та сплавів РЗМ з покращеними робочими характеристиками

( Доп. зав.від. №13, д.х.н., проф. ЗАВАЛІЙ Ігор Юліанович)

 

  1. Підвищення зносо- та корозійної тривкості титанових сплавів, синтезованих методом порошкової металургії

(Доп. зав.від. №15, д.т.н., проф. ПОГРЕЛЮК Ірина Миколаївна)

 

Керівник семінару: д.т.н., проф. В.М. Федірко

Заступник керівника: д.т.н., проф. О.П. Осташ

Трагедія не тільки України, а й усього людства

 

 

26 квітня 1986 року о 1:23:50

сталась найбільша трагедія

не тільки України,

а й усього людства –

вибух на Чорнобильській АЕС

 

 

Чорнобильська АЕС розташована в Україні поблизу міста Прип'ять, за 18 кілометрів від міста Чорнобиль, за 16 кілометрів від білоруського кордону і за 110 кілометрів від Києва.

Причиною катастрофи прийнято вважати стрибок напруги в мережі, який викликав два вибухи внаслідок перегріву реактора і накопичення значної кількості пари. На момент вибуху в реакторі знаходилось близько 200 т урану. Було зруйновано обшивку, а через відсутність захисної оболонки більше 60 т радіоактивних речовин піднялись у повітря.

Сумарна радіація ізотопів, викинутих в повітря після аварії в Чорнобилі, була в 30-40 разів більшою, ніж при вибуху атомної бомби в Хіросімі.

Після аварії утворилася радіоактивна хмара, яка накрила не лише сучасну Україну, Білорусь та Росію, які знаходилися поблизу ЧАЕС, але й і Східну Фракію, Югославію, Болгарію, Грецію, Румунію, Литовську РСР, Естонську РСР, Латвійську РСР, Фінляндію, Данію, Норвегію, Швецію, Австрію, Угорщину, Чехословаччину, Нідерланди, Бельгію, Польщу, Швейцарію, Німеччину, Італію, Ірландію, Францію (разом з Корсикою), Велику Британію та острів Мен. Приблизно 60 % радіоактивних речовин осіло на території Білорусі.

Інформація про радіацію прийшла не з СРСР, як мало б бути, а з Форсмаркської АЕС (1100 км від місця аварії) в Швеції, коли на одязі співробітників 27 квітня було знайдено радіоактивні частинки. Після пошуків витоку радіації на самій АЕС, стало зрозуміло, що в західній частині СРСР існує серйозна ядерна проблема.

Забруднення було дуже нерівномірним, воно залежало від напряму вітру в перші дні після аварії. Найсильніше постраждали області, в яких в цей час пройшов дощ. Велика частина стронцію і плутонію випала в межах 100 кілометрів від станції, оскільки вони містилися в основному в більших частках. Йод і цезій поширилися на ширшу територію.

З точки зору дії на населення в перші тижні після аварії найбільшу небезпеку становив радіоактивний йод, що має порівняно малий період напіврозпаду (вісім днів) і телур.

Загалом є кілька версій причин аварії, але всі вони зводяться до одного – халатності працівників.

Офіційно причиною прийнято вважати некомпетентність персоналу, якому в той день доручили проведення технічного експерименту. Контрольні пристрої були відключеними, а потужність реактора знизили до недопустимого рівня. Ситуація стала неконтрольованою, а будь-які спроби нормалізувати її були здійснені невчасно. Як з’ясувалося потім, цей експеримент не був погоджений у встановленому порядку та підготований неналежним чином.

25 квітня 1986 року мала відбутись запланована зупинка 4-го енергоблоку для технічного обслуговування. Цю можливість вирішили використати для проведення досліджень, зокрема, перевірити роботу реактора у випадку втрати зовнішнього електропостачання. При цьому потужність повинна була становити не менше 700 Мвт, а через помилку оператора вона знизилась до 30 МВт  (у 20 разів менше). Однак експеримент продовжили з вимкненими системами захисту.

У перші години після аварії багато хто, мабуть, не усвідомлював, наскільки сильно зруйнований реактор.

Пожежники, які першими прибули на місце катастрофи, не мали ізолюючих протигазів. Їх просто не попередили про особливості ситуації. В результаті радіоактивні речовини потрапляли в дихальні шляхи ліквідаторів.

З двох наявних приладів на АЕС для вимірювання радіації на 1000 рентген на годину один вийшов з ладу, а інший був недоступний через завали. Тому в перші години аварії ніхто точно не знав реальних рівнів радіації в приміщеннях блоку і довкола нього. Неясним був і стан реактору.

Пріоритетним завданням було гасіння вогню на даху станції і території довкола будівлі, що містила енергоблок № 4 для того, щоб захистити енергоблок № 3 і тримати його основні охолоджувальні системи в робочому стані. Вогонь гасили до 5 години ранку. 

Спершу керівництво УРСР та СРСР намагалося приховати масштаби трагедії.

Ні 26, ні 27 квітня населення не попередили про небезпеку і не надали жодних рекомендацій про те, як слід поводитися, щоб зменшити вплив радіоактивного випромінювання.

Перше офіційне повідомлення було зроблене на телебаченні лише 28 квітня під тиском обставин та міжнародної спільноти (в зв'язку з повідомленнями зі Швеції), але і воно містило дуже мало інформації про те, що сталося і створювалося враження, що будь-яка загроза локалізована, хоча це було не так.

“На Чорнобильській атомній станції сталася аварія, пошкоджено один з атомних реакторів. Здійснюються заходи з ліквідації наслідків аварії. Постраждалим надається допомога. Створена урядова комісія”.

В той час, коли всі іноземні засоби масової інформації говорили про загрозу для життя людей, а на екранах телевізорів демонструвалася карта повітряних потоків в Центральній і Східній Європі, в Києві і інших містах України та Білорусі проводилися демонстрації, які були присвячені Дню міжнародної солідарності трудящих. Особи, відповідальні за приховування інформації, пояснювали згодом своє рішення необхідністю запобігти паніці серед населення. Хоча рівень радіації, наприклад в Києві, згідно з даними розсекречених документів СБУ перевищував фоновий в декілька десятків разів. В перші дні травня вітер дув в напрямку Києва. Протягом дня значення коливалися від 400 до 2500 мкР/год при середньому фоновому значенні в місті — 15 мкР/год. 

Після оцінки масштабів радіоактивного забруднення стало зрозуміло, що буде потрібно робити евакуацію міста Прип'ять. Евакуація була запланована на 26 квітня, але вона була затримана за рішенням уряду СРСР та ЦК КПРС і почалася лише 27 квітня 1986 року в 14:00. В цей день вітер дув у напрямі Прип'яті, яка знаходилася за 4 кілометри від ЧАЕС. Сосновий бір, який знаходився між містом і ЧАЕС під дією радіації перетворився на «Рудий ліс». Сосна гине при дозі в 10 Гр(грей), 50 % летальність в людини наступає при дозі в 4 Гр(грей). Щоб зменшити обсяг багажу, жителям сказали, що евакуація тимчасова (близько трьох днів). Людмила Харитонова, працівниця ЧАЕС, згадувала, що найважче було прощатись з домашніми улюбленцями, які не розуміли, що їх залишають назавжди. Їх вивозити не дозволили через радіоактивну шерсть.

Станом на 28 квітня евакуація Прип'яті була майже повністю завершена. Було евакуйовано більше 44,5 тисяч чоловік в Іванківський та Поліський райони, близько 1000 виїхало до родичів та знайомих в інші області. В Прип'яті залишилося близько 5000 осіб, для проведення невідкладних робіт. Рівень радіації коливався від 30 до 2600 мкР/сек.

Станом на 3 травня було евакуйовано населення 10-кілометрової зони. До 6 травня було евакуйовано населення інших населених пунктів 30-кілометрової зони. Шляхи руху колон евакуйованого населення намагалися зробити якомога безпечнішими, але вони були не завжди оптимальні. Мешканці Прип'яті під час евакуації отримали дози в 11-19 мЗв(зіверт), це близько 52±19 % від загального опромінення, яке вони отримали.

Після аварії з 30 кілометрової зони відчуження було вивезено 115 тис осіб. Однак, оскільки ураження також охопило землі Росії та Білорусії, сумарна кількість людей, котрі позбулися своїх домівок сягала 220 тис осіб.

В результаті аварії з сільськогосподарського користування було виведено близько 5 млн га земель, довкола АЕС створена 30-кілометрова зона відчуження, знищені і поховані (закопані важкою технікою) сотні дрібних населених пунктів.

Досить важливим питанням було забруднення водних джерел, особливо річок Дніпро та Прип’ять. Небезпека загрожувала також Київському водосховищу. Існувала небезпека проникнення радіонуклідів у підземні води, що могло призвести до потрапляння радіоактивних речовин у системи водопостачання населених пунктів та у питну воду. Причиною цьому могли стати так звані "воронки", які утворились у рельєфі. Радіоактивні речовини в них можуть проникати на сотні метрів вглиб ґрунту.

Хоча Чорнобильська катастрофа вважається трагедією українською (внаслідок аварії постраждали 12 областей України), офіційні дані свідчать, що 60% радіації отримала Білорусія: постраждала п’ята частина сільськогосподарських територій, а сотні тисяч людей почали хворіти лейкемією та раком щитовидної залози. У білорусів також є зона відчуження, яка сьогодні сягає більше 4 000 км.

Для ліквідації наслідків аварії були створені урядові та республіканські комісії. У 30-кілометрову зону навколо ЧАЕС стали прибувати фахівці, які відправлялися для проведення робіт на аварійному блоці і навколо нього, а також військові частини, як регулярні, так і складені з терміново зібраних резервістів. Їх всіх пізніше стали називати «ліквідаторами» Ліквідатори працювали в небезпечній зоні позмінно: ті, хто набрав максимально допустиму дозу радіації, виїжджали, а на їх місце приїжджали інші. Основна частина робіт була виконана в 1986—87 роках, кількість людей, що брали участь в гасінні пожежі на ЧАЕС, становила 240 тис. Загальна кількість ліквідаторів за всі роки приблизно 600 000 чоловік.

1 травня 1986р. фахівці, що спостерігали за наслідками аварії в Чорнобилі, зробили страшне відкриття – активна зона зруйнованого реактора все ще плавиться, під завалами залишилось біля 185 тонн ядерного палива, яке за рахунок ланцюгової реакції продовжувало руйнувати все навколо. Небезпека посилювалась ще й тому, що під цими тоннами розплавленого ядерного матеріалу знаходився резервуар з понад двадцятьма мільйонами літрів води. Вода використовувалась на станції в якості теплоносія, і єдиним, що відділяло розплавлене ядро реактора від води, була товста бетонна плита. Розжарена активна зона повільно пропалювала цю плиту тліючим потоком розплавленого радіоактивного металу, спускаючись до води. Якби це розпечене ядро торкнулось води, воно б викликало потужний викид пари, забруднений радіоактивними часточками, що спричинило б загибель мільйонів людей.

Було прийнято рішення через затоплені камери четвертого реактора в аквалангах відправити добровольців, які мали б знайти пару запірних клапанів і відкрити їх, щоб з небезпечної зони повністю відвести воду, доки з нею не сконтактувала активна зона зруйнованого реактора.

Всі розуміли, що ті, хто зголоситься виконати це завдання, отримають смертельну дозу радіації. Зголосились троє: старший інженер, інженер середньої ланки і начальник зміни – Олексій Ананенко, Валерій Беспалов і Борис Баранов. На наступний день трійка вдягнула спорядження і занурилась в смертоносний басейн. З великими труднощами вони знайшли дві засувки і відкрили їх. Вода ринула назовні, басейн почав порожніти. Коли троє чоловіків повернулись на поверхню, співробітники АЕС, рятувальники і солдати зустріли їх як героїв. Кажуть рятувальники стрибали від радості. Протягом наступного дня усі двадцять мільйонів літрів води витекли з під четвертого реактора. На той час, як розташоване над басейном ядро пропалило собі шлях до резервуару, води в ньому вже не було. Другого водневого вибуху вдалося уникнути. Троє відважних виконавців через декілька тижнів померли від променевої хвороби.

Для керування потужністю ядерної реакції в активну зону вводилися стрижні, які містили речовину, що поглинає нейтрони. Коли стрижень виведений з активної зони, в каналі залишається вода, яка теж поглинає нейтрони. Для того, щоб усунути негативний вплив цієї води, в РБМК під стрижнями знаходилися витискувачі з графіту. Саме графіт передбачав легкозаймистість всієї системи. Після вибуху у четвертому реакторі залишилось близько 800т графіту, який почав горіти. Пожежа тривала 10 днів і забрала життя 31 людини. Остаточно графіт перестав горіти лише 10 травня.

Люди йшли на смерть заради нас, тих хто зараз живе на відвойованій у «мирного атому» території.

Одразу після аварії майже 8,5 млн людей були опроміненими, близько 155 тис кв. км територій було забруднено, з них 52 тис кв. км – сільськогосподарські землі. Реактор продовжував випромінювати радіацію ще 3 тижні, доки його не закидали сумішшю піску, свинцю, глини і бору.

Після катастрофи станція не працювала близько 6 місяців. Почалися роботи з очищення території і поховання зруйнованого реактора. Оскільки було вирішено запустити 1-й, 2-й і 3-й блок станції, радіоактивні уламки, розкидані територією АЕС і на даху машинного залу були прибрані всередину саркофага або забетоновані. У приміщеннях перших трьох енергоблоків проводилася дезактивація. Довкола 4-го блоку був побудований бетонний «саркофаг» (об'єкт «Укриття»). Будівництво саркофага було завершене наприкінці листопада 1986 року.

Після аварії розпочався судовий процес, на якому директора  станції В. Брюханова було звинувачено у відсутності дисципліни серед працівників. Його також звинуватили в тому, що він не вжив відповідних заходів для захисту населення і працівників станції після виникнення аварійної ситуації, а також надав недостовірні дані про масштаби катастрофи, через що не відбулась своєчасна евакуація.  

Звинувачення також були висунуті головному інженеру Фоміну  та його заступнику Дятлову за те, що вони не провели належним чином підготовку кадрів АЕС та ігнорували вказівки органів нагляду.

Як виявилось, помилки персоналу АЕС неодноразово призводили до небезпечних ситуацій, але ці випадки ретельно приховувались. До 1980 року нараховувалось вже 8 зупинок енергоблоків: двічі - через помилки проектних організацій, тричі - через постачальників і тричі – через персонал.

Судова колегія засудила В. Брюханова, М. Фоміна, А. Дятлова до максимальної міри покарання, передбаченої за ці злочини Кримінальним кодексом,— десяти років позбавлення волі, Б. Рогожкіна — до п'яти, О. Коваленка — до трьох, Ю. Лаушкіна — до двох років позбавлення волі.

Від міжнародної допомоги уряд СРСР гордовито відмовився, але вже в 1987 році звернувся до МАГАТЕ, аби ті дали експертну оцінку діям щодо ліквідації наслідків аварії.

Спочатку уряд СРСР та МАГАТЕ (Міжнародна агенція з атомної енергії)  звинувачували у тому, що сталось, виключно персонал АЕС. Однак через кілька років Консультативний комітет з питань ядерної безпеки опубліковав новий звіт, де вказувалось, що мало місце:

  • неправильне проектування реактора;
  • недостатнє інформування персоналу про небезпеки, пов’язані з особливостями конструкції;
  • попри те, що персонал і справді здійснив ряд помилок, зроблено це було ненавмисно і в основному через недостатнє інформування.

Дефекти конструкції були результатом спішного будівництва, яке було проголошене ударною комсомольською будовою. Намагання вгодити радянській верхівці призвело до зниження якості робіт. Окрім того реактор не пройшов всіх необхідних випробувань. В 1983 році вже були виявлені певні несправності, однак їх вирішили проігнорувати.

В жовтні 1986 року, після масштабних робіт з дезактивації території і споруди «саркофага», перший та другий енергоблоки були знов уведені в дію, у грудні 1987 року відновлена робота третього.

У 1991 році на другому енергоблоці спалахнула пожежа, і в жовтні цього ж року реактор був повністю виведений з експлуатації. У грудні 1995 року був підписаний меморандум про взаєморозуміння між Урядом України і урядами країн «великої сімки» і Комісією Європейського Союзу, згідно з яким почалася розробка програми повного закриття станції до 2000 року. В 1995р. Україна пообіцяла Євросоюзу та великій сімці закрити станцію до 2000 року.

Причиною занепокоєння стали дві великі пожежі в 1991 та 1996 роках.

15 грудня 2000 року був назавжди зупинений реактор останнього, третього, енергоблока.

Старий "саркофаг" робили з бетону, але без арматури, що викликає сумніви щодо безпеки з огляду на сейсмічну активність, помічену в цьому районі. Мешканці, котрі живуть в м. Славутичі (збудованому в основному для переселенців із зони відчуження), кажуть, що тріщини в споруді були фактично від початку. Є й такі, через які можуть пролізти люди. Перед будівельниками не ставили ціль зробити все герметичним. Але це і зрозуміло, через значний рівень радіації люди не могли там перебувати довго. Будівництво відбувалось за допомогою кранів з радіоуправлінням. Розвідку здійснювали за допомогою людини у свинцевій камері, яку на великій швидкості проносили над реактором (жоден розвідник до сьогодні не дожив).

Вважається, що під укриттям і досі знаходиться близько 95-97% радіоактивного матеріалу, який залишився після аварії. Небезпека полягає в тому, що радіоактивні речовин, в разі обвалу, можуть нанести значну шкоду як середовищу, так і людству.

У березні 2004 року Європейський банк реконструкції та розвитку оголосив тендер на проектування, будівництво і введення в експлуатацію нового саркофага для ЧАЕС. Переможцем тендеру в серпні 2007 року була визнана компанія NOVARKA, спільне підприємство французьких компаній Vinci Construction Grands Projets і BOUYGUES.

Планувалось збудувати так звану «Арку», яка накриє сучасний об'єкт «Укриття».

29 листопада 2016 року таку «Арку» було збудовано. Для її будівництва свої зусилля разом з Україною об'єднали 28 країн-донорів, які зібрали більше 1 млрд 417 млн. євро, до роботи над проектом було залучено 10 тис. працівників в багатьох країнах світу. Загалом 40 країн взяли участь у цьому будівництві.

Створено насправді унікальний об'єкт 110 метрів у висоту, 257 метрів у ширину, 164 метри довжиною. Це є найбільша у світі рухома конструкція, яка коли-небудь будувалася людством.

Глава держави П. Порошенко особливо подякував країнам Великої сімки. США, Великобританія, Франція, Японія, Німеччина, Канада, Італія та інші країни допомагали у зведенні об'єкту "Укриття".

Глава держави зазначив, що Україна збудувала новий безпечний конфайнмент в умовах війни, коли вона захищається від російської агресії.

Президент вручив державні нагороди співробітникам Державного спеціалізованого підприємства "Чорнобильська АЕС", а також спеціалістам, які брали участь у розробці і реалізації проекту, за значний особистий внесок у подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, зразкове виконання службових обов'язків та високий професіоналізм, виявлені під час спорудження нового безпечного конфайнменту (Арки(НБК)).

Контракт на детальне проектування і будівництво НБК був підписаний в 2007-му, а  будівельні роботи розпочалися після очищення території в 2010 році із забивки паль для фундаменту НБК.

Фінансування проекту відбувається зі спеціально створеного Чорнобильського фонду "Укриття" (ЧФУ). Розпорядником коштів ЧФУ є Європейський Банк Реконструкції та Розвитку (ЄБРР).

Призначення НБК – захистити зруйнований блок від потрапляння води і снігу, запобігти витоку радіоактивності, створити умови для демонтажу об'єкта "Укриття" та проведення робіт з ядерними відходами у довгостроковій перспективі. Для цього він буде обладнаний краном з двома візками вантажопідйомністю 50 тонн кожний. Демонтовані конструкції можуть складуватися всередині НБК, там же можуть проводитися подальші роботи з ними. НБК розрахований на термін експлуатації не менше 100 років.

Хоча ліквідувати станцію планують в 2065.

Однак спорудження нового безпечного конфайнменту і встановлення його в проектне положення, що відбулося 29 листопада 2016 р., є лише початковим етапом комплексу заходів з вирішення екологічних проблем, пов’язаних з об’єктом «Укриття». Цей комплекс заходів з перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему включає проведення низки наукових досліджень, спрямованих на досягнення кінцевої мети — вилучення паливовмісних матеріалів, серед яких багато довгоіснуючих радіоактивних відходів, та забезпечення їх контрольованого зберігання й захоронення.

На засіданні Президії НАН України 8 лютого 2017 р. члени Президії HAH України та запрошені заслухали наукову доповідь директора Інституту проблем безпеки атомних електростанцій НАН України члена-кореспондента НАН України Анатолія Володимировича Носовського про стан та перспективи науково-технічного супроводу діяльності з перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему.

Починаючи з 1991 р. науково-технічний супровід об’єкта «Укриття» покладено на Інститут проблем безпеки атомних електростанцій НАН України (до 2004 р. — Міжвідомчий науково-технічний центр «Укриття»). Науковці Академії здійснювали наукові та практичні роботи з радіаційної розвідки приміщень аварійного енергоблока, визначення місцезнаходження залишків ядерного палива, кількості та складу радіоактивного викиду тощо, створювали діагностичні та експлуатаційні системи, досліджували вплив аварійного об’єкта на навколишнє середовище, брали участь у розробленні стратегії перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему.

У доповіді говорилось про введення в експлуатацію нової безпечної захисної споруди для 4-го енергоблока Чорнобильської АЕС — нового безпечного конфайнменту. Ця унікальна споруда дозволить ізолювати вплив об’єкта «Укриття» на навколишнє середовище і згодом повністю перетворити його на екологічно безпечну систему, що має величезне значення для екологічної безпеки не лише України, а й усього світу.

При обговоренні ситуації на ЧАЕС було підкреслено, що певну частину важливих робіт у цьому напрямі вже проведено, реалізовано завдання зі стабілізації будівельних конструкцій об’єкта «Укриття». Проте проблеми вилучення паливовмісних матеріалів та інших радіоактивних відходів і розміщення їх у спеціалізованих сховищах, яких поки що немає в Україні, залишаються невирішеними, і це потребує комплексних наукових досліджень.

За ініціативою та на замовлення Державного спеціалізованого підприємства «Чорнобильська АЕС» Інститут проблем безпеки атомних електростанцій НАН України спільно з Державним науково-дослідним інститутом будівельних конструкцій розробили Програму науково-технічного супроводу на етапах введення в експлуатацію та експлуатації нового безпечного конфайнменту об’єкта «Укриття». 

Президія НАН України постановила наукові дослідження з перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему вважати одним із пріоритетних напрямів фундаментальних та прикладних досліджень профільних установ НАН України, зокрема Інституту проблем безпеки атомних електростанцій НАН України, і підтримати участь наукових установ Академії у виконанні робіт за зазначеною Програмою. НАН України, яка вже має сучасні наукові напрацювання, а також висококваліфікованих фахівців, які готові надати всебічну допомогу для успішної реалізації Програми. Разом з тим, відділенням Академії при формуванні тематики роботи профільних наукових установ рекомендовано і надалі приділяти належну увагу розвитку досліджень з цього напряму

Програма охоплює такі напрями:

• у короткостроковій перспективі, до завершення демонтажу нестабільних конструкцій об’єкта «Укриття» — науково-технічний супровід діяльності на етапах введення в експлуатацію та експлуатації комплексу НБК;

• у довгостроковій перспективі — науково-технічний супровід діяльності з реалізації подальшого перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему.

Програма супроводу складається з двох незалежних частин:

  • перша частина стосується питань забезпечення надійності будівельних конструкцій;
  • друга частина програми охоплює питання забезпечення ядерної та радіаційної безпеки.

Кінцевою метою перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему є вилучення ядерних матеріалів з об’єкта, пакування їх у контейнери і розміщення контейнерів у спеціально створеному сховищі. Саме на цих роботах мають бути зосереджені зусилля України і міжнародного співтовариства. Момент, коли перший контейнер з ядерними матеріалами буде видалений з території об’єкта «Укриття», стане реальною точкою відліку в його дійсному перетворенні на екологічно безпечну систему.

Наукову доповідь директора Інституту проблем безпеки атомних електростанцій НАН України члена-кореспондента НАН України Анатолія Володимировича Носовського про стан та перспективи науково-технічного супроводу діяльності з перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему читайте тут:

http://www.visnyk-nanu.org.ua/uk/node/2913

До того, як весь світ дізнався про існування Чорнобиля, найбільшою катастрофою такого характеру була аварія на американській АЕС Трі-Майл Айленд. Вона і до сьогодні залишається найбільшою в історії Америки. Ліквідація наслідків тривала близько десяти років і коштувала 1 млрд. доларів.

Через 20 років після трагедії про Чорнобиль почали забувати. Було знову активізовано ядерні проекти, котрі передбачали будівництво нових АЕС. Серед країн, котрі планували розвиток атомної енергетики, опинилась і Україна. Та ось знову – ми отримали чергове попередження– аварія в Японії.

До аварії в Японії, Чорнобиль вважався єдиною аварією з 7-м – найвищим рівнем небезпеки. Тепер таких катастроф вже дві.

Хоча наслідки Фукусіми не такі важкі як Чорнобиля, її вплив на суспільство був значно сильнішим. Адже як можна порівняти тоталітарну державу із застарілим обладнанням та сучасну країну, яка стоїть на чолі всіх передових технологій. І в даному випадку результати були невтішними, а що говорити про менш розвинені держави, які претендують на активні ядерні програми?

Саме вибух в Японії дав новий поштовх антиядерному руху, тож всі екологи відразу взялися до справи. Ситуація дала свої результати: в кількох країнах були заморожені проекти будівництва нових атомних електростанцій, а старі реактори припинили роботу на певний час.

Сучасна доба ядерної енергетики тісно пов'язана з кількома конкуруючими тенденціями, які. з одного боку, сприяють, а з іншого — стримують її подальший розвиток. Головний сприятливий чинник — зростаючі енергетичні потреби людства, які на перший погляд найлегше задовольнити саме за допомогою атомних електростанцій (AЕC). Однак проблеми безпеки на всіх етапах ядерного енергетичного циклу зросли до таких масштабів, що подекуди перспективи розвитку цієї галузі є сумнівними.

За кількістю діючих ядерних реакторів Україна посідає дев’яте місце у світі та п’яте в Європі. П’ятнадцять реакторів загальною потужністю 13,8 ГВт розташовані на чотирьох атомних електростанціях: Запорізькій, Південноукраїнській, Рівненській та Хмельницькій. При цьому Запорізька АЕС з шістьма енергоблоками загальною потужністю 6 ГВт найбільша в Європі.

Після закриття Чорнобильської АЕС, на якій працювали реактори типу РВПК, в Україні залишились тільки реактори типу ВВЕР, у яких рівень безпеки вищий. Найстаріші з них — типу ВВЕР-440 — були введені в дію на Рівненській АЕС у 1980—1981 рр. Вони вже вичерпали свій проектний ресурс, який становить ЗО років. Станом на 2013 р. термін експлуатування ще десяти атомних енергоблоків перевищив 20 років. Унаслідок цього виникають проблеми безпечного експлуатування, а отже, необхідні значні капіталовкладення, зокрема в модернізацію систем контролю, діагностування й автоматики.

Керування вітчизняною ядерною промисловістю покладено на Державний департамент ядерної енергетики від Міністерства палива й енергетики України. У 1996 р. було засновано Національну компанію “Енергоатом”, яка є складовою структури керування атомними електростанціями згідно з чинним законодавством. Нагляд за дотриманням норм експлуатування і ядерної безпеки здійснює Державний комітет ядерного регулювання у структурі Кабінету Міністрів України.

Окрім експлуатаційних та наглядових структур значну роль у функціонуванні ядерної енергетичної галузі відіграє Національна академія наук України, в рамках якої функціонує Відділення ядерної фізики і енергетики. Це Відділення координує наукові дослідження, що стосуються актуальних проблем ядерної енергетичної галузі. Науковці Інституту ядерних досліджень, ННЦ “Харківський фізико-технічний інститут” НАНУ, Інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона, Інституту металофізики ім. Г.В. Курдюмова НАНУ, Інституту проблем міцності ім. Г.В.Писаренка НАНУ, Інституту електрофізики і радіаційних технологій НАНУ, Інституту проблем безпеки АЕС НАНУ, Інституту технічної теплофізики НАНУ, Фізико-механічного інституту ім. Г.В. Карпенка НАНУ (далі — ФМІ) плідно працюють як у царині новітніх ядерно-енергетичних технологій, так і над важливими аспектами підвищення безпеки експлуатування діючих АЕС та наукового обгрунтування можливості продовження термінів функціонування ядерних енергоблоків, у яких закінчився проектний ресурс. Особлива їх увага спрямована на питання ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і зберігання відпрацьованих радіоактивних відходів.

Безпека експлуатування корпусів ядерних реакторів — серед найнагальніших проблем, на вирішення яких зосереджено зусилля вчених України. Вони стосуються:

  • дослідження впливу нейтронного випромінювання на радіаційне окрихчування корпусних сталей;
  • впровадження контролю старіння матеріалу корпусу за допомогою зразків-свідків (на Рівненській АЕС) та вирізання темплетів;
  • розробки новітніх підходів прогнозування динаміки старіння корпусів реакторів;
  • розробки нових методів моніторингу напруженості та визначення дефектності металу корпусів під час експлуатації.

З огляду на неможливість заміни корпусу ядерного реактора на відміну від іншого обладнання АЕС винятково відповідальними стають прогностичні оцінки його залишкового ресурсу. Достовірність такого оцінювання повинна базуватися на надійних даних щодо динаміки деіралування металу, особливо в “гарячому поясі корпусу”, у зварних швах та найнапруженіших ділянках.

Спектр можливих діагностичних методів стосовно корпусу ядерного реактора, де вимоги до надійності прогнозу мають бути набагато вищими, суттєво обмежений з огляду як на технічні можливості, так і на юридичні норми. Це особливо важливо для енергоблоків, у яких добігає завершення проектний ресурс, оскільки на етапі їх розроблення не передбачали потреби у продовженні роботи корпусу реактора понад проектний термін, не обгрунтовували необхідність всебічного моніторингу динаміки деградування металу корпусу, особливо з використанням методів контролю, які на час проектування або не існували, або лише починали своє становлення.

У співпраці між науковцями НАН України та експлуатаційними структурами вивчаються та вирішуються важливі питання безпечної роботи українських АЕС, серед яких не останнє місце посідає пошук і впровадження новітніх методик технічного діагностування.

Посильний вклад у галузі створення перспективних і апробованих методів технічного діагностування конструкційних матеріалів для моніторингу цілісності обладнання АЕС вносять науковці Фізико-механічного інституту ім. Г.В. Карпенка НАН України.

На основі результатів досліджень, отриманих під час спільного з Національним науковим центром “Харківський фізико-технічний інститут” НАН України виконання Цільової комплексної програми НАНУ “Науково-технічний супровід розвитку ядерної енергетики та застосування радіаційних технологій у галузях економіки” у 2016 році видано монографію “Метод акустичної емісії в діагностуванні корпусів реакторів атомних електростанцій”. Автори монографії академіки НАНУ – Зіновій Теодорович Назарчук, Іван Матвійович Неклюдов та член-кор. НАНУ Валентин Романович Скальський.

На Загальних зборах НАН України 13 квітня 2017р. цикл праць “Методологічні засади акустично-емісійного діагностування обладнання атомних станцій” цих науковців відмічено Премією імені Лейпунського О.І. “За видатні роботи в галузі ядерної енергетики”.

Вчені описали методологічні засади і можливості застосування засобів неруйнівного контролю стану корпусів реакторів атомних електростанцій. На  результатах досліджень базуються методики акустично-емісійного діагностування. Для їх практичного застосування на діючих об’єктах розроблено технічні засоби, що використовують радіотелеметричну передачу даних. Засоби можуть працювати в режимі on-line і, таким чином, забезпечувати безперервний акустично-емісійний моніторинг зародження чи розвитку тріщиноподібних дефектів у структурі матеріалу. Попереднє випробування створеної апаратури показало її ефективність під час проведення діагностичних робіт.

Безперечно питання енергетики в сучасному суспільстві стоїть доволі гостро з усіма дефіцитами та забрудненнями. Але аварії на АЕС – це занепад сільського господарства через непридатність територій, знівечені життя багатьох поколінь, мільйони грошей на знезараження, "саркофаги" та інші необхідні речі.

 Якщо прихильники атомної енергетики планують і далі будувати АЕС по всьому світу, варто думати не про  збільшення потужностей, а перш за все про безпеку: як зробити так, щоби аварії (а вони неодмінно продовжуватимуться) не мали таких катастрофічних наслідків або як запобігти поширенню радіації на далекі відстані.

Грінпіс і міжнародна організація «Лікарі проти ядерної війни» стверджують, що в результаті аварії у Чорнобилі лише серед ліквідаторів померли десятки тисяч чоловік, в Європі зафіксовано 10 000 випадків вроджених патологій в новонароджених, 10 000 випадків раку щитоподібної залози і очікується ще 50 тисяч. У 1987р. багато дітей народились із синдромом Дауна. У жителів забруднених районів, а також у всіх, хто брав участь в ліквідації наслідків аварії, виявили схильність до катаракти, серцево-судинних захворювань, зниження імунітету. За даними організації Союз «Чорнобиль», з 600 000 ліквідаторів 10 % померло і 165 000 стало інвалідами.

Число постраждалих від Чорнобильської аварії можна визначити лише приблизно. Окрім загиблих працівників АЕС і пожежників, до них слід віднести хворих військовослужбовців і цивільних осіб, що брали участь в ліквідації наслідків аварії, і мешканців районів, що піддалися радіоактивному забрудненню. Визначення того, яка частина захворювань з'явилася наслідком аварії — вельми складне завдання для медицини і статистики. Вважається, що більша частина смертельних випадків, пов'язаних з дією радіації, була або буде викликана онкологічними захворюваннями.

Дізнатися про подробиці аварії можна в національному музеї "Чорнобиль" у Києві. Зокрема, переглянути історичні світлини, особисті речі ліквідаторів, документальні фільми про Чорнобиль тощо.

В цей день згадаємо і віддамо шану тим, хто ціною власного життя врятував мільйони інших людей від загибелі!

 

<< Назад ... 2 ... 4 ... 6 ... 8 ... 10 ... 12 ... 14 ... 16 ... 18 ... 20 ... 22 ... 24 ... 26 ... 28 ... 30 ... 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 ... 53 ... 55 ... 57 ... 59 ... 61 ... 63 ... 65 ... 67 ... 69 ... 71 Вперед >>