Основні напрями наукових досліджень ФМІ


Оголошення


Новини


Академік НАН України НАЗАРЧУК З.Т. розповідає про діяльності ЗНЦ у забезпеченні сталого розвитку регіону

 

ПРО ДІЯЛЬНІСТЬ

ЗАХІДНОГО НАУКОВОГО ЦЕНТРУ НАН УКРАЇНИ

І МОН УКРАЇНИ

У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНУ

 

Виступ голови Західного наукового центру НАН України і МОН України,

директора Фізико-механічного інституту ім. Г.В. Карпенка НАН України,

академіка НАН України Зіновія Теодоровича НАЗАРЧУКА

на Загальних зборах НАН України

щодо діяльності ЗНЦ у забезпеченні сталого розвитку регіону

 

 

Вельмишановний Борисе Євгеновичу!

Високодостойні учасники зборів!

Обговорюючи річний звіт про діяльність Академії, варто зупинитися і на роботі регіональних наукових центрів як важливої ланки в системі розроблення і реалізації ефективної регіональної політики, її орієнтації на поєднання загальнодержавних і регіональних інтересів, наукове забезпечення розв’язання актуальних проблем соціально-економічного розвитку регіонів. Зроблю це на прикладі Західного наукового центру (ЗНЦ), який об’єднує науковців і освітян восьми областей України.

Головною метою регіональних осередків Академії є консолідація інтелектуального потенціалу на вирішення актуальних проблем сталого розвитку регіону. Цього неможливо досягти без тісної взаємодії академічних інститутів і вищих навчальних закладів з одного боку та органів державної і місцевої влади, а також ефективно працюючих бізнес-структур — з третього. Для цього двічі на рік проводяться засідання ради ЗНЦ (щороку одне з них є виїзним в одній з областей регіону), де обговорюються найактуальніші проблеми регіону, намічаються шляхи до їх вирішення, відповідні пропозиції надсилаються до всіх зацікавлених сторін. Між засіданнями ради її виконавчий комітет відповідає за втілення прийнятих рішень і здійснює поточний їх супровід. Ці організаційні форми є традиційними для ЗНЦ і корисними для об’єднання представників згаданого вище трикутника наука — влада — бізнес.

Чого ж вдалося досягти за звітний період? Насамперед на замовлення департаменту економічної політики Львівської обласної державної адміністрації за результатами моніторингу науково-інноваційного потенціалу Західного регіону України ми перевидали «Каталог інноваційних проектів регіонального розвитку». Представлені в ньому проекти включено до Плану заходів з реалізації у 2017–2018 рр. стратегії розвитку Львівської області на період до 2020 року, а деякі з них уже втілено у виробництво.

Зокрема, на держпідприємстві «Львіввугілля» впроваджено створену у Фізико-механічному інституті ім. Г.В. Карпенка НАН України технологію відновлення штоків гідроциліндрів шахтного обладнання методом електродугового напилення зносостійких корозійнотривких покриттів порошковим дротом на основі дешевих хромо- та кремнієвмісних феросплавів. Такі покриття пройшли широку дослідно-промислову перевірку на підприємствах гірничодобувної промисловості і рекомендовані як альтернатива традиційному покриттю з твердого гальванічного хрому. Розроблений метод електродугового напилення алюмінію з наступним плазмоелектролітним синтезом шару корунду дозволив удвічі подовжити ресурс експлуатування дорогого поліграфічного обладнання. Відзначу, що ці розробки ФМІ стали можливими завдяки запровадженій в Академії конкурсній програмі інноваційних проектів.

Іншим прикладом реалізації інноваційних пропозицій є нові методики розрахунку та засоби діагностування залишкового ресурсу вузлів механічної частини локомотивів з урахуванням деградації їх матеріалів за час експлуатації. Це дозволило ремонтним підприємствам Львівської області під час вибракування вузлів перейти до концепції безпечного пошкодження і заощадити значні матеріальні ресурси з дотриманням безпеки експлуатування тягового парку залізниці. Раніше дороговартісні вузли за наявності на їх поверхнях подряпин, вм’ятин, незначних раковин вибраковували згідно з нормативними документами щодо оцінки технічного стану локомотивів. Запропоновані методики розрахунку залишкового ресурсу будуть втілені у нові нормативні галузеві стандарти Укрзалізниці, що в масштабах країни дасть суттєвий економічний ефект.

Питання диверсифікації енергозабезпечення українських споживачів стало особливо актуальним в останні роки у зв’язку зі змінами в соціально-економічному житті держави. Зниження початкових та експлуатаційних витрат на виробництво електроенергії і тепла можна досягти використанням малих ТЕС, пошуком нових покладів та родовищ вуглеводнів, впровадженням новітніх технологій для їх видобутку, а також за допомогою альтернативних джерел енергії. На засіданні секції енергетики та енергозбереження ЗНЦ було обговорено проектні пропозиції ТОВ «Газгенераторбау» (м. Дніпро) щодо використання мобільних теплових електростанцій малої потужності. На квітневому засіданні виконкому ради ЗНЦ розглядалися особливості використання в агропромисловому секторі альтернативних джерел енергії з урахуванням розробок наших учених. За участю представників місцевої влади, громадської експертно-аналітичної групи обговорили перспективи видобутку вуглеводнів у Західному регіоні України та вказали на проблемні питання електро- і теплоенергетики та енергозаощадження. Пропозиції щодо розвитку паливно-енергетичного комплексу Львівської області передано до Львівської обласної ради та Львівської ОДА.

Актуальне для регіону питання визначення ефективних шляхів використання бориславського озокериту та інших нафтопохідних (мінеральні води, попутні пластові води з підвищеним вмістом йоду і брому) для лікування людей та промислового виробництва стало темою засідання відповідного круглого столу.

На засіданні виконкому ради ЗНЦ за участі міського голови Львова та заступника голови Львівської ОДА обговорили концепцію превентивного захисту природного життєвого довкілля в контексті національної безпеки України, відзначивши необхідність радикальної зміни неекологічного способу господарювання, який уже зараз становить загрозу. Фінансування запобіжних заходів на екологічно небезпечних об’єктах є набагато ефективнішим інструментом порівняно із затратами на ліквідацію наслідків екологічних катаклізмів і має стати пріоритетом у діяльності органів виконавчої влади всіх рівнів. Свого часу ЗНЦ ініціював вироблення першочергових заходів для запобігання транскордонній надзвичайній ситуації у Калуському гірничопромисловому районі, привертав увагу до ризиків будівництва малих ГЕС у Карпатах, наполягав на недопущенні вирубки високогірних лісів, обґрунтував необхідність відновлення малих річок тощо. Нині особливо гостро стоїть проблема безпечної експлуатації сміттєзвалищ, а також надійності та довговічності конструкцій, споруд і машин. Вирішення екологічних проблем неможливе без системних управлінських рішень із залученням експертів-практиків та науковців. Напрацьовані пропозиції направлено до вищих органів влади України.

Активно працювали створені ЗНЦ науково-координаційні ради в областях. Так, на основі проведеного аналізу проекту будівництва каскаду ГЕС на річці Дністер у межах Тернопільської області ЗНЦ направив до Тернопільської ОДА та обласної ради свій висновок, у якому вказано, що пропонований проект є екологічно руйнівним, призведе до значного напруження соціально-економічної ситуації в регіоні й жодним чином не вирішить зазначених проектантами проблем. Проект було відхилено.

На виїзному засіданні ради ЗНЦ у Рівному обговорено стратегію сталого розвитку регіону. Її представлено органам державної влади Рівненської області. З урахуванням потреб освітян області на підставі нашого клопотання МОН України відкрило спеціальність «Гідротехнічне будівництво, водна інженерія та водні технології», за якою здійснюється підготовка кадрів у рівненському Національному університеті водного господарства та природокористування.

За результатами виїзного засідання ради ЗНЦ у Волинській області напрацьовано проектні пропозиції до програми ЄС «Східне партнерство» на 2016–2018 рр. щодо створення єдиного інформаційного простору з питань екологічної та соціальної ситуації, а також туристичного простору на прикордонних природно-заповідних територіях Польщі, України і Білорусі.

За активної участі науково-координаційної ради Івано-Франківської області вчені виконують комплексну цільову програму «Науково-організаційні засади нарощування видобутку вітчизняних нафти і газу та диверсифікації постачання енергетичних ресурсів для підвищення енергетичної безпеки України», завданням якої є забезпечення енергетичної безпеки і перехід до ефективного та ощадного використання енергоресурсів.

За браком часу я не зупинятимуся на інших результатах діяльності ЗНЦ за звітний період, однак зазначу, що Центр активно сприяє інтеграції науки та освіти, є співзасновником спільних науково-навчальних структур НАН України і МОН України, таких як науково-навчальний комплекс «Економосвіта» імені академіка М.І. Долішнього та науково-навчальний комплекс цільової підготовки при Національному університеті «Львівська політехніка». Активно діяв створений у минулому році з ініціативи ЗНЦ науково-освітній консорціум «Геогеліо-астрофізика» як добровільне об’єднання вищих навчальних закладів та академічних установ.

Однак найважливішим нашим здобутком є 16-літня практика відзначення преміями Львівської ОДА та Львівської обласної ради найкращих провідних учених і молодих дослідників області. У 2016 р. до Всесвітнього дня науки такими преміями на загальну суму понад 1,2 млн грн відзначено 21 відомого вченого і 88 молодих науковців. Виділені цьогорічним обласним бюджетом на ці заходи близько 2 млн грн стануть добрим додатковим стимулом для підтримання творчого ентузіазму науковців.

Налагоджено також тісну співпрацю з Львівським відділенням Малої академії наук. У рамках щорічних фестивалів науки у ЗНЦ проходять слухання наукових доповідей членів Львівського відділення МАН, роботи яких були відзначені на загальноукраїнському конкурсі. Для ефективного використання потенціалу молодих науковців у соціально-економічному розвитку регіону відбулася робоча зустріч представників виконавчої влади з головами рад молодих учених наукових установ і вищих навчальних закладів Львівщини, на якій прийнято рішення про створення Громадської ради молодих учених при Львівській ОДА.

Західний науковий центр регулярно інформує суспільство про важливі результати наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності академічних установ та вищих навчальних закладів регіону на сайті ЗНЦ та через засоби масової інформації. Впродовж року в газетах «Світ», «Слово Просвіти», «День», «Літературна Україна», журналах «Універсум», «Світогляд», «Дзвін» розміщено понад 40 таких публікацій.

Завершуючи свій виступ, не можу обійти увагою тезу, яка останнім часом поширюється окремими працівниками академічних установ: «Скільки коштів не дай Академії — все одно даремно; виділене фінансування використовується неефективно». Залишаючи емоції і подив (адже стверджують це часом непогані науковці), зазначу, що, мабуть, ми з опонентами поділяємо діаметрально різні парадигми розвитку вітчизняної науки. Для мене Національна академія наук України — єдина вітчизняна наукова організація, здатна забезпечити науковий супровід усіх без винятку сфер людської діяльності. Відповідальність за збереження науки як продуктивної сили суспільства Академія з себе не знімає навіть за нинішніх умов, однак вона очікує на таке ж розуміння і від представників влади. Це передбачає, зокрема, відповідне фінансування. На сьогодні воно просто нікчемне, і хоч як його розподіляй — базова чи грантова його частини залишаються мізерними.

Інша парадигма розвитку науки полягає у підтримці лише найкращих із науковців. Їх виділяють за існуючими міжнародними критеріями, але очевидно, що в наших реаліях вони представлятимуть лише окремі галузі науки. Результати досліджень, не охоплених таким відбором, країни з конкурентною економікою можуть придбати у вигляді технологій на міжнародному ринку (є великі сумніви, що це стосується України). Сформоване в такій країні експертне середовище здатне оцінити доцільність цієї покупки. Суспільство ж дбає про наявність відповідного експертного середовища, всіляко забезпечуючи його фаховий рівень. Втілюючи зараз у життя цю парадигму в Україні, ми свідомо прирікаємо рештки вітчизняної науки на остаточне знищення. Новітня історія колись потужної нашої галузевої науки тому яскраве підтвердження.

При цьому відкритим залишається питання відповідальності прихильників другої парадигми. Ніби й нічого страшного — у демократичному суспільстві кожен може висловити свою думку. Але як бути з історичною і соціальною відповідальністю представників влади, які, послухавши таких порадників, прийматимуть доленосні для країни рішення? Тому, ведучи внутрішньоакадемічні дискусії на тему шляхів розвитку вітчизняної науки, ми маємо пам’ятати, що «слово важить», і не забувати про свою особисту відповідальність перед науковими вчителями і майбутніми поколіннями. При цьому бажано працювати як належить науковцям — наполегливо, сумлінно і повсякчасно.

Дякую за увагу!

 

 

Вісник НАН України, 2017, № 5, ст. 26-29

2017 року свій 90-річний ювілей відзначає Київський будинок вчених НАН України

2017 року

свій 90-річний ювілей відзначає

Київський будинок вчених (КБВ) НАН України

– одна з найвідоміших і найпопулярніших культурно-просвітницьких установ столиці.

 

 

КБВ НАН України є центром спілкування й активного творчого дозвілля науковців, інтелігенції міста і молоді, в якому постійно проводяться конференції, презентації, навчальні та наукові семінари, лекції, тренінги, музичні концерти, фестивалі, літературні зустрічі, екскурсії, художні виставки. Установа функціонує в особняку, спорудженому наприкінці ХІХ ст. (сучасна адреса: м. Київ, вул. Володимирська, 45-а).

 

Будинок вчених у Києві

(із історії приміщення й установи)

Київський Будинок вчених НАН України – одна з найбільш відомих і популярних культурно-просвітницьких установ столиці, “біографія” якої охоплює період тривалістю 90 років.

Будинок вчених займає старовинний особняк по вулиці Володимирській, 45-а, у затишному подвір’ї поблизу Золотих воріт. Історія цієї споруди від часу її зведення містить чимало цікавих сюжетів, вартих дослідження та розповіді.

Територія, яку тепер займає щільно забудований квартал по вулиці Володимирській, ще на початку ХІХ століття являла собою вільну місцину поза стародавнім валом, насипаним ще за доби Ярослава Мудрого. Лише після того, як у 1830-і роки вал було ліквідовано й натомість розплановано мережу нових вулиць, тут утворилися садиби для приватної забудови.

Відомо, що власником цього міського маєтку від 1872 року був родовитий аристократ, князь Микола Васильович Репнін - багаторічний предводитель дворянства Київської губернії. Але 18 (30) вересня 1887 року було складено «купчу кріпость», згідно з якою ділянку придбала у Репніна Марія Михайлівна Качала - дружина інженера-технолога. Саме з цією господинею та її чоловіком, Володимиром Степановичем Качалою, пов’язане зведення наявних будівель на садибі, про яку йдеться.

Життєвий шлях Володимира Качали, котрий народився у грудні 1842 року, склався дещо інакше, ніж у батька. Він відчував прагнення до техніки й по закінченні Тернопільської гімназії вчився в Політехнічному інституті у Відні. Невдовзі після цього інженер-технолог Качала перебрався на українські землі Російської імперії, де в той час набувало величезного поширення цукровобурякове виробництво. Здібний та енергійний фахівець швидко знайшов для себе роботу. Його було запрошено, зокрема, на цукроварню знаних

підприємців і філантропів Терещенків. Згодом він увійшов до керівного складу деяких інших цукрових заводів.

Невтомна професійна діяльність дозволила інженерові накопичити кошти для здобуття власної нерухомості в Києві. Придбавши садибу на Володимирській вулиці, Марія та Володимир Качали трохи пізніше приступили до її нової забудови.

У 1891 році на їхнє замовлення було підготовлено креслення двоповерхового особняка в глибині подвір’я та триповерхового прибуткового будинку по фронту ділянки. Автором проекту став архітектор Олександр Романович (Ромуальдович) Хойнацький.

Найбільш ефектні розробки Хойнацького було витримано у стилістиці ренесансу. Саме таке вирішення архітектор запропонував і для забудови ділянки по Володимирській. Декоративне вбрання прибуткового будинку виявилося доволі пишним, насиченим різноманітними деталями: колони, рустика, вежі над карнизом, атланти і каріатиди, які підпирають балкони другого поверху…

Що ж до особняка у дворі, то він отримав більш стримане оформлення - в дусі спадщини видатного італійського зодчого XVI століття Андреа Палладіо.

Упродовж 1891-1892 років під керівництвом автора проектів велися будівельні роботи. Після їх закінчення Марія та Володимир Качали стали власниками одного з найбільш досконалих архітектурних ансамблів у міській забудові.

Уважний погляд міг розгледіти на фасадах будинків характерні символи. Так, над центральним вікном третього поверху чільної споруди вміщено скульптури двох малюків-путті. Один з них тримає смолоскип - символ просвіти, в руці у другого бачимо табличку із зображенням сови - символу мудрості, - та літерами «S.P.Q.R.».

Латинська абревіатура розшифровується як «Senatus Populus que Romanus» (Сенат і народ Рима), є традиційним римським символом та, мабуть, вказує на класицистичні уподобання власників садиби.

А в орнаменті чавунних огорож балконів обох будівель проглядаються літери «М» і «К». Неважко зрозуміти, що це ініціали Марії Качала - дружини інженера, на ім’я якої він завбачливо оформив нерухомість, щоб убезпечити майно від ризиків свого бізнесу та проблем із підданством.

Серед останніх технічних захоплень інженера Качали варто назвати електрифікацію.

За часів, коли електричне освітлення лише починало поширюватися у Києві, Володимир Степанович улаштував на території своєї садиби невелику приватну електростанцію (не збереглася), що обслуговувала його власні будинки й могла на комерційних засадах живити енергією ділянки сусідів.

Проте рік 1894-й склався для подружжя вельми сумно. Не стало Марії Михайлівни, а невдовзі по тому, у грудні, пішов з життя й Володимир Степанович. Його могила донині збереглася на 1-й ділянці Нового Байкового кладовища.

На останні місяці життя Володимира Качали припали й великі ускладнення в бізнесі через невдалу кон’юнктуру цукрового виробництва. Внаслідок цього його майно виявилося обтяженим значною заборгованістю. Спадкоємці мусили продати садибу по Володимирській вулиці. В подальшому вона неодноразово змінювала власників.

Дмитро Гебенштрейт, Василь Карякін, княгиня Ганна Оболенська, статський радник Михайло Дурилін, Олена-Констанція Бенуа, Самійло Левін.

Як же складалася упродовж цього часу доля надвірного особняку? Деякий час домовласники здавали його заможним приватним наймачам. Але у 1909 році Михайло Дурилін погодився надати затишний будинок в оренду об’єднанню під назвою «Київське громадське зібрання». Відтоді було започатковано нинішню культурно-просвітницьку функцію будівлі.

Саме видавець опозиційного місцевого видання «Киевская мысль» Рудольф Лубківський стояв біля витоків «Київського громадського зібрання», заснованого у 1907 році, а потім тривалий час очолював цей клуб.

У списках дійсних членів «Київського громадського зібрання» можна було зустріти різні імена. Українська громадськість тоді вже мала свій власний «Український клуб», але він містився буквально навпроти, по Володимирській, 42, і відвідувачі обох закладів могли підтримувати дружні контакти.

Різноманітна діяльність закладу була фінансована членськими внесками та меценатськими пожертвами. Значною мірою вона складалася з журфіксів, “сімейних вечорів” і “дитячих ранків”, на яких панувала справді родинна атмосфера. Разом з тим, “зібрання” регулярно проводило концерти професійних виконавців, літературні вечори або просвітницькі лекції.

Упродовж 1910-1911 років за згодою домовласника особняк у дворі по Володимирській, 45 був перебудований заради кращого пристосування під потреби клубу. З’явилася простора зала у два світла, було створено зручний вестибюль, вітальні, спеціальне приміщення для бібліотеки. Остання обставина мала особливу вагу, бо книгозбірня «Київського громадського зібрання», в комплектації якої вирішальну роль відіграла щедра пожертва почесного члена «зібрання» барона Володимира Гінзбурга, вважалася тоді однією з найкращих у місті (понад 40 тисяч томів). Значну частину її фондів складали українські видання; серед десятків найменувань періодики, що їх передплачувала бібліотека, були газета «Рада» та «Літературно-науковий вістник» (пізніше частина бібліотечного зібрання перейшла до нинішньої Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського; окремі томи збереглися в бібліотеці Київського Будинку вчених).

Оскільки заходи «Київського громадського зібрання» відбувалися не щоденно, його залою систематично користувалися інші, менш впливові об’єднання, близькі йому за своїми суспільними переконаннями.

Початок Першої світової війни відчутно позначився на клубному житті. Посилилися цензурні утиски з боку влади, поменшало відвідувачів. Зрештою, революційна доба остаточно зупинила діяльність закладу. Відомо, що у 1918 році, за часів Української держави гетьмана Павла Скоропадського, приміщення по Володимирській, 45 було використано для резиденції військового коменданта міста генерала Миколи Тищинського та розміщення його штабу.

У червні 1919 року вся прибуткова нерухомість Києві була націоналізована радянською владою. Більшовики охоче використовували клубну роботу в своїх інтересах, створюючи відповідні заклади при партійних комітетах, профспілках або установах. В особняку у дворі по Володимирській, 45 (з 1922 до 1944 року вулиця носила ім’я письменника Короленка) було розміщено клуб медичносанітарних працівників, відомий також як Будинок лікаря.

Тим часом 90 років тому було створено подібний заклад і для міської секції наукових робітників - «Дім вчених». Його відкриття відбулося 24 грудня 1927 року. У довідній книзі «Уся Київщина» на 1928 рік про нього було сказано: «Дім вчених об’єднує робітників науки і мистецтва через організацію серед них культурно-освітньої й професійногромадської роботи. Працюють такі комісії: лекційна, музичнохудожня, літературномистецька, екскурсійна, кіно-комісія, художнього виховання дітей; осібно зорганізовано польську і єврейську комісії. Функціонують гуртки: радіо-гурток, фізкультурний осередок, гуртки мови (англ., франц., німецької), гуртки української мови, дитяча музична студія, гурток малювання, ручної праці, ігор. При домі є їдальня й буфет. Функціонує читальня, де є газети й журнали мовами: українською, російською, німецькою, французькою, англійською. Три рази на тиждень виставляється науковий або художній фільм, щопонеділка буває лекція. Відбувають свої засідання наукові товариства й установи, щосуботи - художній концерт». Головою правління закладу був тоді літературознавець Олександр Дорошкевич.

У якості приміщення для осередку науковців міська влада надала гарну двоповерхову (частково на цокольному поверсі) будівлю по вулиці Пушкінській, 1, ріг Свердлова (Прорізної). Її було зведено у 1880-і роки за проектом архітектора Володимира Ніколаєва на замовлення багатія Мойсея Зайцева та оформлено в дусі східного, «мавританського» зодчества.

Пізніше власником наріжної ділянки став один з «цукрових королів» Лев Бродський. Програма діяльності тогочасного Будинку вчених була доволі широкою; докладно цю тему висвітлено в публікації відомого історика Сергія Білоконя. На жаль, вибухи та пожежі в центрі Києва у вересні 1941 року, на початку окупації міста гітлерівцями, мали трагічні наслідки для старовинної будівлі: її було зруйновано дощенту.

Вже після визволення столиці Укріїни від нацистів, коли до Києва повернулися з евакуації академічні установи, стала актуальною проблема відновлення Будинку вчених у нових стінах. Його правління очолювала тоді Лідія Ісаківна Палладіна, дружина академіка О. В. Палладіна. Деякі структури Будинку вчених збиралися в уцілілому особняку по Володимирській, 45-а, розташованому неподалік від Президії АН УРСР. Завдяки сприянню тогочасного керівника республіки М. С. Хрущова в 1947 році цю будівлю було передано в розпорядження Київського Будинку вчених, і він донині користується нею.

Одним з перших, восени 1945 року, налагодив свою роботу драматичний гурток. Керувати ним Л. І. Палладіна запросила одного з провідних акторів Театру імені Лесі Українки, народного артиста УРСР (з 1948 року) і СРСР (з 1960 року) Юрія Лаврова. Він успішно очолював драматичний колектив Будинку вчених упродовж двох десятиліть, підготувавши близько 40 вистав.

Загалом у стінах Будинку вчених діяли й діють донині численні гуртки, студії, ансамблі, клуби, семінари тощо. Кожен з них має свою історію, що заслуговує на окреме дослідження. Популярний заклад, який з 1973 року входить до системи Академії наук України, незмінно плекає свої кращі традиції, сприяє різноманітному творчому дозвіллю вчених та їхніх родин, робить вагомий внесок до накопичення та збереження знань про найвищі злети української науки.

 

Автор історичної довідки Михайло Борисович Кальницький - києвознавець, історик, літератор, журналіст, почесний доктор Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування (1999 р.)

Ним створено спеціальний ювілейний буклет:

http://www.nas.gov.ua/text/pdfNews/KBV_90_history.pdf .

 

Офіційний сайт КБВ НАН України: http://kbvnanu.kiev.ua/

Науковці Академії зібрали книги для бібліотеки Українського вільного університету в Мюнхені

7 серпня 2017 року завершився кількарічний проект

«Подаруй книгу бібліотеці Українського вільного університету в Мюнхені»,

до якого долучилися вчені різних установ Національної академії наук України.

Український вільний університет (УВУ) – чи не єдиний вищий навчальний заклад із українською мовою викладання за межами України. Його було засновано 1921 року у Відні. Восени того ж року заклад перемістили до Праги. Ініціаторами заснування приватного українського університету за межами України виступили такі видатні вчені, як О. Колесса, І. Горбачевський, С. Дністрянський, М. Грушевський. У Празі Університет одержав приміщення й фінансову підтримку від уряду Чехословацької Республіки, зокрема від її президента Томаша Масарика. До того ж, на той час у Празі проживала значна кількість українських професорів, учених і студентів, що сприяло розвиткові університету. На перший семестр в УВУ записалося понад 700 слухачів. До першого сенату університету ввійшли О. Колесса, С. Смаль-Стоцький, Д. Антонович, С. Дністрянський, В. Старосольський, до складу Професорської колегії – визначні українські науковці. Після Другої світової війни УВУ відновив свою діяльність у Мюнхені. До Мюнхена після, по суті, розгрому УВУ в Празі переїхав лише неповний професорський склад. Крім того, заклад залишився без архіву, бібліотеки та матеріальних засобів для функціонування: зі вступом радянських військ до Праги навесні 1945 р. майно, бібліотека й архіви віденського і празького періодів Університету було почасти знищено, почасти – вивезено до СРСР, а ректора – отця А. Волошина – заарештовано і згодом закатовано у в’язниці. Але вже восени 1945 р. Університет розпочав свою роботу. 16 вересня 1950 р. Баварський уряд надав УВУ право присуджувати наукові ступені, проводити докторські захисти та габілітації (розпорядження Баварського державного міністерства освіти й віросповідань від 16 вересня 1950, № ХІ 60710).

Бібліотека УВУ в Мюнхені нині є однією з найважливіших українських культурних цінностей в Європі. Її фонди налічують понад 30 тис. книжкових і періодичних видань. 1991 року комісія Міністерства внутрішніх справ Німеччини визнала бібліотеку УВУ найважливішим джерелом україністики в німецькомовному світі.

 

Поповнення колекції книгозбірні Українського вільного університету (УВУ) новими академічними книгами ініціював голова Ради молодих вчених Відділення історії, філософії та права НАН України, старший науковий співробітник Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України доктор юридичних наук Михайло Шумило. Ідея такого проекту виникла ще восени 2015 року, й на засіданнях рад молодих вчених Відділення історії, філософії та права НАН України і Відділення мови, літератури та мистецтвознавства НАН України її було підтримано. Таким чином до Мюнхена відправили 160 книг гуманітарного спрямування (з філософії, релігієзнавства, права, історії, мово- й літературознавства).

Участь у проекті взяли такі установи НАН України, як Інститут історії України (в особі Володимира Милька), Інститут філософії імені Г.С. Сковороди (Роман Самчук), Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди (Дмитро Базик), Інститут держави і права імені В.М. Корецького (Михайло Шумило), Інститут літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України (Людмила Бербенець), Інститут сходознавства імені А.Ю. Кримського (Юлія Філь), Інститут всесвітньої історії (Ірина Мудрієвська), Інститут української мови (Галина Сікора), Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського (Роман Поліщук), Інститут українознавства імені І. Крип’якевича (Данило Ільницький), а також низка вчених із інших установ, які відгукнулися на пропозицію та подарували книги або свого авторства, або із власних бібліотек.

У свою чергу, Михайло Шумило запропонував представникам УВУ виокремити подаровані книги в самостійну колекцію.

Проект підтримало Міністерство закордонних справ України, надавши транспорт для перевезення книг із Києва до Мюнхена.

 

За інформацією Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України

Матеріали опублікували: Прес-служба НАН України

<< Назад 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 13 ... 15 ... 17 ... 19 ... 21 ... 23 ... 25 ... 27 ... 29 ... 31 ... 33 ... 35 ... 37 ... 39 ... 41 ... 43 ... 45 ... 47 ... 49 Вперед >>